У першій частині музею, яка називається "Простелю до сонця вишиванку", відтворено становлення та розвиток народно - традиційної культури українців Поділля.

   Вивченням цієї колективної народної культури займається спеціальна наука - етнографія. Назва ця походить від грецьких слів ethnos - народ і grapho - пишу, що означає народоопис.

   В подільських вишиванках у поєднанні червоного з чорним кольором, неначе у дзеркалі, відбивалися радісні й печальні події життя наших земляків.

    Рушниками накривали хліб на столі, паску з крашанками, які несли святити до церкви, хлібну діжу після випікання паляниць. Хліб-сіль дорогим людям завжди вручали на рушнику. 

   Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українських рушниках. Старовинною технікою витшивки у подільських селах вважались різновиди "гладі". Із середини минулого століття наші прабабусі навчилися вишивати хрестиком. Рушники, які часто розвішували над вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могло до неї потрапити, тому орнамент і візерунки відігравали роль оберігів. Ромб з крапкою посередині - засіяну ниву, вазон чи квітка - дерево життя...

   Виряджаючи сина в далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: "Нехай стелиться тобі доля цим рушничком!" Червоні і чорні нитки у вишивці матусиного рушника - то наша одвічна любов і журба, наша споконвічна доля.

   Подвір'я біля селянської хати на Поділлі. Усміхнені соняшники кланяються із-за тину, соромливі мальви ваблять зір, на благенькому тину хтось ніби щойно вивісив розмальований глечик, з якого, випиваючи до денця пахуче молоко, набиралося сили не одне покоління.

   Ось господар підготував ярмо, а сам пішов до криниці, щоб піднести до губ таку медову бляшану кварту чистої води.

   І пам'ять про тата, особливо про його працьовиті руки.

   Великі, потріскані, теплі долоні -

   То батькові руки, що лихо відгонять.

   Торкались ласкаво мене серед ночі

   Ті руки, з дитинства до праці охочі.

        Зерно висівали - чекали врожаю:

        Ті руки у клопотах я пам'ятаю.

        Коли ж не було вже ні духу, ні сили,

        То руки до серця всю землю тулили.

   Всю землю в снігах, чи в травневому цвіті...

   І сонячно знову робилося в світі.

   Біля розмальованої квітами печі залишалася молода подолянка в терновій хустці, з разочком намиста й хрестиком, у вишиваній сорочці.

   У давнину, як тільки в родинах підростали дівчата, бабусі й матері намагалися наготувати придане - вишиті сорочки. Напередодні весілля дівчина вишивала молодому та його батькам сорочки.

  Звичай дарувати сорочку своєму судженому давній. Виготовлений дівчиною одяг вважався високою формою уваги і утвердженням почуттів.

  Сорочка супроводжувала українців від колиски до могили. Форма візерунка і колір вишивки мали магічну силу, - захищали її власника від злих заклинань, зберігали силу і здоров'я.

  "Одяг - то є паспорт", - казали старі люди. Адже не лише окремі регіони України різнилися своєю вишивкою, а й села. Поглянувши на сорочку можна було визначити вік людини, де вона живе, прочитати її долю.

   З колиски до матері срібним дзвіночком озивається дитячий голосок. "Золотії вервечечки" стрепенулися, згадалася молодиці колискова її бабусі - Трохимчук Пестини.

   Мешкала бабуся в селі Приборівці Турбівського (тепер Липовецького) району на Вінниччині. І називали її люди, щедрі на добро -  повитухою. Першою подавала Пестя чистий рушник пароділлі, вітаючи її з народженням сина чи доньки, першою й хліб-сіль підносила немовляті.

"Тут вчимося ми любити людей"

   Щонайперше впадає в очі, коли переступаєш

поріг другого залу музею, - це величезні панно

на трьох стінах: Мати-Україна зі своїми дітьми,

лісо-степовий пейзаж зі словапи Т.Шевченка

"Я так її, я так люблю мою Україну..." та

зображення героїв історичних народних пісень

і дум. Захисників рідної землі на Україні

малювали завжди.

   Під склом на вітрині знаходяться символи нашої

 духовності: Святе Письмо, хрест із розп'яттям,

писанка із зображенням Сина Божого

 Матеріали, зібрані у цій кімнаті, розповідають

про народні обереги, фольклорне багатство

нашого краю, звичаї, обряди, традиції, культуру

та  історію нашого народу.

Широко представлена пісенна творчість

українського народу, багата й різноманітна.

В неосяжному океані народної пісенності

важливе місце посідають соціально - побутові

пісні: козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські,

солдатські, бурлацькі, наймитські, заробітчанські,

робітничі.

   Тут зібрана українська календарна й така

родинно - побутова поезія: щедрівки, колядки,

віршівки, веснянки, гаївки, купальські, жнивні та

весільні пісні.

   Особливо багатими є записи весільних пісень,

зроблених у селі Хомутинці Калинівського району.

   На території Вінниччини громили ворога полки Богдана Хмельницького і Максима Кривоноса. Наша земля була місцем ратних звитяг Івана Богуна і Данила Нечая, Щорса, Котовського, Примакова і Боженка. Тут билися на смерть з фашистськими загарбниками відважні воїни-підпільники - герої Великої Вітчизняної війни.

   Про них оповідають записані учнями історичні пісні та думи - безсмертні пам'ятки, створені генієм самого народу.

   Цей розділ музейної експозиції розповідає про постійний і серйозний інтерес М.Коцюбинського до фольклору та етнографії. Відомо, що він уважно вивчав народні промисли, народне мистецтво, добре знав умови життя і праці вишивальниць з села Клембівки Ямпільського повіту, розумівся на технології й економіці їхнього промислу. У музеї письменника, що знаходиться у старовинному будинку на вулиці Івана Бевза у Вінниці, в одній з вітрин є уривок зі статті письменника "Вироби селянок з Поділля на виставі в Чікаго" (1892р.) З болем і тривогою говорить автор статті про перспективи народного промислу, докоряє ліберальній інтелігенції за байдужість до народних талантів. Він наголошує на необхідності вивчати і популяризувати мистецтво клембівських селянок серед інших народів, щоб "перед цілим світом заявити, що і ми, українці, існуємо та маємо свою культуру".